В минуту жизни трудную Тѣснится въ сердце грусть… Лермонтовъ.
Дивлюся на небо та й думку гадаю:
Чому я не соколъ, чому не лjтаю?
Чому менj, Боже, Ти крилля не давъ?
Я бъ землю покинувъ и въ небо злjтавъ…
Далèко, за хмари, подальше вjдъ свjту,
Шукать собj долj, на горе привjту,
И ласки у сонца, у зjрокъ прохать,
Й у свjтj ихъ яснjмъ себé покохать.
Бо долj ще з-малу кажусь я нелюбій;
Я наймjт у неи; хлопцюга приблудній:
Чужій я у долj, чужій у людей…
Хиба хто кохае нерjднихъ дjтей?…
Кохаюся лихомъ и щастя не знаю,
И гjрко безъ долj свjй вjкъ каратаю;
Й у гóрj спjзнавъ я, шо тjлькj одна
Далекое небо моя сторона…..
И на свjтj гjрко! — Якъ стане щé гjрше,
Я очи на небо — менj веселjше,
И въ думкахъ забуду, що я сирота —
И думка далеко, висóко лjта!….
Такъ дайте же крилля, орлячого крилля!
Я землю покину — и на новосjлля
Орломъ бистрокрилимъ у небо польну
И въ хмарахъ вjдъ свjту на-вjкъ утону.
|
Дuвлюся на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокил, чому не ли́таю,
Чому мени, Боже, тu крuльлив не дав?
Я землю-б покuнув и в небо зли́тав!
Далеко за хмарu, подальше од свиту,
Шукать соби доли, на горе прuвиту,
И ласкu у зи́рок, у сонця просuть,
У свити их ясним все горе втопuть;
Бо доли ще з-малу здаюся не любuй,
Я наймuт у неи, хлопцюга прuблуднuй;
Чужuй я у доли, чужuй у людей:
Хиба-ж хто кохає нери́днuх дитей?
Кохаюся лuхом, прuвиту не знаю,
И гирько, и марно сви́й вик каратаю,
И в гори спи́знав я, що тилькu одна —
Далекеє небо — моя сторона.
И нà-свити гирько; як стане ще гирьше,
Я очи на небо, мени веселише!
И в думках забуду, що я сuрота,
И думка далеко, вuсоко ли́та.
Колu-б мени крuльля, орлячи ти крuльля,
Я землю-б покuнув, и на новоси́льля
Орлом бuстрокрuлuм у небо польнув,
И в хмарах навикu од свита втонув!
|
Mă uit la cer și-mi zic, îndepărtând norul:
De ce nu sunt șoim, de ce nu îmi iau zborul,
De ce, Doamne, mie aripi nu mi-ai dat?
Aș porni spre cer cu sufletul curat.
De semnul luminii s-ajung mai departe,
S-alin suferința cu pagini de carte,
La soare, stele mă rog în tăcere,
Lumina lor grea îmi ia din durere.
De mic copil soarta m-a dezavantajat
Și slugă i-am fost, ca pribeag băiat de sat;
Îndepartat de rude, oameni, destin:
Căci cine iubește copilul străin?
Năpasta soră îmi e când o-mbrățișez
Petrec veacul meu crud în patimi și în crez,
Durerea îmi cântă ursita din flori —
Natala mea casă-i cerul fără nori.
Când dorul mă-nvinge și visele îmi cresc
Iar ochii mei spre cer simt cum mă-nveselesc
Uit că-s orfan, gându-mi suspină în salt
Și pleacă departe, fugind spre înalt...
Puternice aripi de vultur de-aș găsi
Pentru-o casă nouă pământu-aș părăsi
Spre cerul fără margini m-aș ridica
Și-n nori, pe veci, spre lumină-aș înota!
|
